Якби не професія, я б давно програла у цій війні: колонка журналістки

Журналістка Антоніна Карташеа. Фото: Новини.LIVE

Мені було приблизно сім років, коли я не знала про існування суфлера і свято вірила, що ведучі розповідають новини на пам’ять. Я вже тоді хотіла бути журналісткою, тому вчила тексти з районної газети, сідала спиною до телевізора, а обличчям до діда і розповідала йому свіжі новини з інтонацією диктора. Теж напам’ять. 

Через десять років щосуботи мій дід вивозив мене зрання на автобус до Києва, бо я їздила на курси — готувалася до вступу. А коли момент настав, сім’я раділа, а дід із сумом промовив: "Важка професія, не для дівчини. От буде війна, відправлять тебе у відрядження і загинеш". Я ні на йоту не сприймала ті слова серйозно, взагалі ніяк не сприймала.

У вересні 2013 року я стала студенткою Інституту журналістики, через кілька місяців написала свій перший справжній репортаж — з Майдану. 

Мій дід помер за три місяці до повномасштабного вторгнення Росії. Не дожив до того моменту, коли мене відправили у перше відрядження на війну. 

Хто я?

Я була парламентською кореспонденткою, але, крім політики, могла написати про людей, тварин, про погоду або подорожі, про ціну на пальне або ж модний одяг на літо. Про все, чого потребував читач або просив редактор. Таких в редакціях називають універсальними бійцями. 

Журналістка Антоніна Карташева. Фото: Anna Prus

Настав момент, коли я писала про тривожні валізки, але сама не вірила, що це комусь знадобиться. Тому зранку 24 лютого хаотично кидала в рюкзак що завгодно, але не те, що треба. 

Пам’ятаю, як робила бандеросмузі під військкоматом, як водила свою стару бабу у погреб, як збирала гроші на їжу для людей у підвалах, як їхала в евакуаційному потязі. Звідти зробила перший репортаж для рубрики "війна". 

Я не розуміла, як і всі, що буде далі. Найстрашніше на той момент, що я мала стати іншою і вирішити для себе, хто я. Відчуття, ніби я знову обирала професію. Ту ж саму, але все з початку. 

Доволі говірка, я в телефонній розмові з чоловіком з Бучі, який  розповідав, як на його очах розстріляли сім'ю та сусідів, не змогла поставити жодного питання. Я слухала і плакала. 

Я писала новини та тексти про Київщину, перебуваючи на Закарпатті. І щодня відчувала провину, що я не там, де інші журналісти. Тоді лише й були розмови між людьми, хто куди виїхав, переїхав.

Свою коротку евакуацію на Закарпаття я вважаю помилкою, я про це жалію, мені соромно, коли доводиться казати — 24 лютого я виїхала з Києва. Психологи скажуть — не хвилюйтесь, це нормально. Їхня робота мене заспокоїти, а моя…моя робота бути універсальним бійцем. 

Я повернулася в Київ. Під час першої поїздки в Бучу та Ірпінь вирішила робити фото, на яких руками закриваю очі. Пізніше підпишу їх — "Я відмовляюся це бачити".

Думала, що буду колекціонувати фотографії з воєнних відряджень. Виявилось, що я колекціонувала миті…найстрашніші миті свого життя.  

Була мить, коли я плюнула на залишки російського солдата у знищеному ворожому танку.

Була мить, коли мене три доби нудило від запаху мертвих у чорних пакетах. 

Була мить, коли я відійшла від камери поплакати, бо з-під завалів дістали тіло дитини. 

Була мить, коли за моєю спиною пролунав гучний вибух. 

Була мить, про яку я не розкажу нікому. 

Залежність

Кажуть, що звичка формується у людини 21 день. Я не знаю, на який день я звикла до війни. Я знаю, що ви читаєте цей текст у 468 день повномасштабного вторгнення Росії. І я на стадії сприйняття своєї залежності. 

В якийсь момент я перестала плакати і боятися. Лише моніторила сайти, соцмережі і вночі прислухалася до звуків за вікном. Бо після кожної страшної новини чи вибуху я писала в редакційний чат — "готова виїжджати". На Салтівку в Харкові, до адміністрації в Миколаїв, на Чорнобильську АЕС, в Дружківку на Донбасі, в замінований Херсон, Одесу, Львів, Рівне, Чернігів, Умань. 

Район Салтівка у Харкові. Фото: Антоніна Карташева

Був момент, коли я втомилася. Дуже. Друзі на день народження подарували гроші з підписом "на море". Беру відпустку і їду за кордон. На пляжі, пересварившись з усіма, хто вважає Крим російським, прочитала новину — Україна повернула додому захисників Азовсталі. Перший обмін.

Кричу від радості, а тоді плачу від злості. Злості, що я не там, де зараз братимуть інтерв’ю в українців, за яких молилася. Пишу в чат: "Вони прибули в Туреччину, мені тут недалеко". Я туди не поїхала, я поїхала додому. 

Після кожного відрядження я набирала гарячу ванну і розминала тіло. Коли груди пекли і чесалися від того, що довго не знімала бронік, я з жахом думала про жінок на фронті. Як вони там? А інколи зі зневагою до себе підживлювала думку — чому я не там? 

В якийсь момент я написала листа в Національну спілку журналістів з текстом — "Мені треба психологічна допомога, але грошей на психолога в мене немає". Вони знайшли для мене лікаря, якому я жодного разу не зателефонувала.

Про те, що я залежна від війни, я вперше задумалася, коли з-за кордону повернулися сусіди. За вечерею, які ми до війни проводили щотижня, вони розповідали про красу Литви, а я — про вбитих. В якийсь момент мій друг сказав: "Досить вже твоїх історій. Я не хочу, щоб моя дружина це слухала. Та і ти змінилася, де наша весела Тоня? Ми тебе повернемо до життя". 

Вдруге я не думала про залежність, мені її підтвердили. На курсах, де я вчилася виживати у воєнних умовах, прозвучало: "Це не остання ваша війна". Журналіст, який працює на фронті з 2014 року, розповідав про те, як тепер не вміє писати про щось інше, як він хоче/змушений вчити нас працювати в умовах бойових дій.

Закінчення курсів для роботи в умовах війни. Фото: Антоніна Карташева

Війна в Україні закінчиться, але знання військових кореспондентів знадобляться в інших куточках світу, де хтось боротиметься за життя. І туди 100% поїдуть залежні…миротворці з пером. 

Колись я курила і повторювала — кину, як захочу. І кинула, в один день і назавжди. Чи вийде так з війною? Не впевнена. Я шукатиму її по світу, аби відчувати, що живу. Я називатиму для себе це допомогою людям, країні.

Насправді я допомагаю лише собі не загинути, не потонути від нудьги в текстах про погоду. Смерть — це частина життя, і про неї я навчилася писати найкраще. 

У мене немає страховки. Мені платять 670 грн добових за відрядження в 30 км від Бахмута, комусь — 180 грн. І при цьому мої тексти можуть не читатися. 235 переглядів на матеріалі, через який могла загинути. В такі моменти запитуєш себе: нащо ти це робиш? Я не знаходжу відповіді, але продовжую це робити. 

Коли мене називають військовою кореспонденткою, я внутрішньо протестую. Бо не була на лінії фронту, на межі смерті. Та я навіть не знаю назв всього озброєння, яким ми воюємо проти ворога. Але знаю те, чим вони вбивають Україну. 

Танки Т-72 розстріляли мирне населення Бучі, ракета Х-101 вбила 23 українці в Умані,  дрон-камікадзе забрав життя молодої пари в Києві. Бо я там була і бачила. То були мої страшні миті.

Але були і щасливі, коли цілувала кавун на центральній площі Херсону. І ще будуть, я впевнена. Традиційно напишу в чат: "Готова виїжджати".

Деокупація Херсона. Фото: Антоніна Карташева

Чуєш, діду? Війна. Мене відправляють у відрядження. 

Свою історія я присвячую кожному журналісту країни. Я часто не знаю ваші імена, але знаю обличчя. Нехай на них з'явиться посмішка від щасливої миті. 

P.S. Думала над фотосесією для колонки. І якби довелося обирати, що одягнути — вишиванку, костюм, вінок, прапор на плечі, що там ще символізує любов до неньки? Я б одягнула бронік. Хочу закритися від усіх, захисти себе і вас, а головне — працювати. Якби не професія, я б давно програла у цій війні.