"Вони повернулися худі, але незламні": інтерв'ю з мамою захисника "Азовсталі" Дмитра "Ореста" Козацького

Україна повернула додому частину захисників з "Азовсталі", серед яких фотограф Дмитро Козацький з позивним "Орест". Нині хлопець перебуває на лікуванні, а його родина готується зустрічати його вдома. 

Що пережив Дмитро у полоні, як почувається зараз і які має плани на майбутнє, Новини.LIVE розповіла його мама Ірина. 

— Сьогодні (28 вересня. — Ред.) у вас день народження. Чи привітав уже вас син?

— Він привітав мене словесно, бо він на лікуванні і зайнятий. Але Діма повернувся до дня народження, це був подарунок тоді. А сьогодні мають мої мрії збуватися — я бажаю кожній мамі і кожній родині дочекатися своїх з полону і боротися до перемоги.

— Минуло кілька днів пісдя повернення і ми не перші, хто запитає про ваші емоції. Чи змінилися вони зараз?

— Емоції були неочікувані. Це було чудо з неба. Все ж таки проходить час, повернуті хлопці і дівчата на реабілітації, а ми розуміємо, що війна триває і багато наших у полоні. Треба далі боротися за визволення, перемогу.

— Зараз вас переповнює радість, але позаду тяжкі місяці. Якщо повернутися у ранок 24 лютого, де вас застала війна?

— Мій син був в "Азові", на службі в Маріупольському гарнізоні, а я була вдома. Це було для всіх неочікувано, перевернувся світ. Тоді ми не знали, що буде далі. Це зараз ми аналізуємо, розуміємо куди можна звернутися.

Я була вдома, Дмитро подзвонив і сказав, що почалася війна: "Мам, без паніки, бомблять. Дзвони до сестри, збирайте документи, спускайтеся в укриття і сповісти всіх, кого ти знаєш".

— За чотири місяці полону у вас було лише кілька телефонних розмов із сином. Як ви трималися?

— Спочатку самотужки в соцмережах ми робили пости, стукали у всі двері. Потім я побачила, що таких, як я, дуже багато, і ми почали об'єднуватися, робити акції, виходити на майдани всієї Європи і світу. Ми зверталися до всіх, хто може допомогти.

Критикувати владу у такий час, коли ніхто не був готовий до війни, —найостанніше. Потрібно разом шукати компроміс, ниточки і виходи. Ми всі об'єдналися в організацію матерів, Асоціацію родин захисників "Азовсталі". Ми згуртували увесь світ,  писали листи на всіх мовах, зверталися до Папи Римського. Зараз я прокручую все в голові і розумію, яку глобальну роботу робили жінки та мами.

Я була по роботі у Кракові, приходжу на площу о дванадцятій годині, а там акція на підтримку ЗСУ, за наших полонених — у мене просто серце розривалося. Я була в захваті від того, що всі згуртувалися у важкі хвилини.

Ми далі молимося, щоб нам віддали наших полонених, а ми віддали росії їхніх. Бо дивишся на них — пика така, а воно каже, що голодало. І його ж дома чекають, не всі там чекають на "Жигулі". Там чекають, просто бояться про це говорити. Я хочу, щоб їх повертали туди, хай будують свої міста і села, а не воюють проти нас.

— Дмитро розповідав вам, як він тримався увесь цей час? 

— Я боялася його про це запитати. Ми знаємо, в яких умовах, але про це поки не можемо говорити. Він сказав: "Мам, я прочитав Біблію, я багато з цього взяв. Я прочитав Новий Завіт, я молився і вірив, що все буде добре".

Він буде активним, він хоче брати участь у підтримці полонених, хоче поділитися своїми відчуттями і підтримувати рідних. Він багато кому вже подзвонив, кого знав.

— У вас є інформація, що пережив ваш син у полоні. Чи є речі, які вас ранили і як мамі було важко почути?

— Я про це поки не можу зараз говорити. Подивіться на них, і ви все зрозумієте. Але ще багато наших там, і ми не маємо право їм нашкодити.

— Який зараз стан Дмитра, що кажуть лікарі?

— Він під ретельним наглядом лікарів, профільно лікують, надають психологічну підтримку. Я бачу, що він ще не впевнений, йому треба час, щоб хоч трішки повернутися в те життя, яке було до війни. Будемо чекати.

— Для деяких бійців оголосили збір грошей, вони отримали шалену підтримку від суспільства. Чи потребує ваша родина фінансової допомоги чи моральної підтримки?

— Потрібна моральна.  Зараз ми кажемо журналістам і близьким, що хлопцям  і дівчатам треба час оговтатися. Вони не готові до великої кількості спілкування, бо були в закритому середовищі, їм треба прийти до тями. Потрібна підтримка хоч одним словом — молодці.

— Ви вдома вже якось готуєтесь до повернення сина?

— Коли він повернеться додому, то я хочу йому зготувати домашню пасочку, як я йому обіцяла. Борщика зварю, поки дієтичного. Дам йому материнське тепло.

Хочу, щоб він повернувся в дім, де народився, зростав і звідки пішов в армію. Це буде для нього душевне тепло, яке вилікує. Я бажаю всім повернутися у свої домівки.

— Ніхто не знає своїх дітей краще, ніж мама. Як би ви охарактеризували свого сина? Чи змінився він після полону?

— Як я його побачила, то першу годину придивлялася. А потім зрозуміла — їх не зламати. Вони худі, зараз трішки не в тій реальності і не вірять, що повернулися, але вони незламні.

Той романтизм, коли він мене і свою сестру зустрічав із квітами, він залишився. Він хоче всім допомогти, зробити світ світлим і чистим.