"Росіяни дохнуть, живі переступають через мертвих і знову лізуть на наші позиції", — позивний "Відьма"

Ольга Бігарь — доброволець ЗСУ, на війні із 24 лютого. Наразі її підрозділ виконує бойове завдання у Бахмуті

Ворогу буде тяжко пробити оборону Бахмута, тому він безуспішно намагається перерізати шляхи постачання Збройних сил України. Для прориву оборони росіяни використовують велику кількість низькокваліфікованої піхоти із числа або ув'язнених, або мобілізованих. Вони оптом риють окопи і максимально близько підсуваються до лінії оборони ЗСУ. Простими словами, біжать на кулі.


Що ж відбувається у Бахмуті — в інтерв'ю Новини.LIVE розповіла блогерка та офіцер 241 ОБР ТРО ЗСУ Ольга Бігарь, позивний "Відьма".


— Як ви опинилися в ЗСУ і загалом у Бахмуті?

— До складу Збройних сил України я пішла добровільно. Як і багато українців, я була обурена агресією нашого ворога, і моя лють вилилася у службу в ЗСУ. Моя сімʼя, брати й мама, теж переважно прийняли рішення захищати нашу державу заради дітей та онуків. З міркувань безпеки ми не розголошуємо, хто і де перебуває.

Проте у нас не виникає думок, що і кому подарувати на свята, бо добре знаємо військові потреби. Загалом для військового дуже важлива увага, а от військовими речами ми забезпечені завдяки нашим волонтерам і власне, військам. Ми добре запаковані, а от питання маленьких дрібничок — це вже до сімʼї.

Ольга Бігарь "Відьма". Фото: ТРО Медіа / Олег Пальчик

— Коли ви спілкувалися з рідними?

— З рідними я постійно на звʼязку, а от свого сина (6 років) за рік бачила в сумі лише три дні. Він дуже сильно нас підтримує. Каже мені якось: "Мама, я вирішив говорити тільки українською, бо росіяни прийшли до нас із війною, тому жодного слова російською більше казати не хочу". Такий у нього вибір.

Ми родом з Донбасу, я вчилася у російськомовній школі. Більшість моїх знайомих та друзів спілкувалися російською. Це не було чимось таким дивним, але після 24 лютого багато хто зробив висновки.

— Як син відпустив вас на війну? Як ви йому пояснили? Мама їде захищати країну?

— Насправді я йому не казала, що мама їде захищати країну. Я відправила його до тітки ще за тиждень до початку війни. Він із розумінням дивився на це, бо перепитав: "А чому так багато речей?" Я відповіла: "Ну, тому що у тебе будуть дуже веселі канікули". Потім він уже все зрозумів сам, присилає мені малюночки і каже: "Мама, ви повинні перемогти і швидше повернутися додому".

Перед тим як піти в ЗСУ, я себе запитала, яким має бути це рішення, про яке я не шкодуватиму і про яке мені буде приємно розповідати моїм дітям із якоюсь настановою. Це дуже гарний приклад для майбутнього покоління.

Моя душа завжди була спрямована до України, тому захищати нашу державу було принциповим рішенням. Принаймні, взяти участь у цьому процесі.

Командування визначило наш підрозділ працювати на Донбасі. Ніхто і не думав від чогось відмовлятися. Ми ж усі розуміємо, для чого сюди прийшли.


— Як опинилися у Бахмуті?

— Ми дуже довго тренувалися, пройшли велику кількість навчань, після чого прибули на місце за підписаним розпорядженням та наказом головнокомандувача. Для мене це було за честь. Ми зібралися за ніч і вирушили у Бахмут. Добре розуміли, куди їдемо, яка там оперативна обстановка і що будемо робити.

Бахмут, як і будь-яка гаряча точка у війні, є небезпечний. Наразі небезпека в Україні може очікувати навіть у мирному місті, враховуючи неадекватність нашого сусіда, і північного, і східного. Потрапити під ракетний обстріл чи отримати поранення можна десь навіть сидячи вдома і думаючи, що ти у безпеці. Важко описати словами емоції, коли чуєш, що гинуть діти, але ці емоції дають можливість тут, у Бахмуті, дати гідну відсіч ворогу. Це полегшує увесь психологічний тиск. Перебуваючи в Бахмуті, розумієш, що можеш щось зробити із ворогом. Можна наносити йому втрати і чинити супротив.


— Який настрій у хлопців на передовій?

— Після проходження серйозних бойових злагоджень настрій стає більш бойовим, а духу до перемоги ще більше. У тих, хто на передову їде вперше, ще є острах, сумнів, а коли вже знаєш, що це таке, то розумієш, що на війні можна жити, пристосовуєшся до такого способу життя, починаєш розуміти мислення ворога і дієш більш ефективно.

— Яка ситуація у Бахмуті зараз?

— Обстановка в плані обстрілів змінюється, але незначно. Постійні бої та артилерійські дуелі із обох боків. Бахмут — кузня справжніх воїнів. Тут доводиться вчитися усьому і відразу.

Бахмут. Фото: REUTERS/Mykola Synelnykov

Наразі робоча тактика ворога у Бахмуті така: вони використовують велику кількість низькокваліфікованої піхоти із числа або ув'язнених, або мобілізованих. Ті оптом риють окопи і максимально близько підсуваються до лінії оборони. Простими словами, біжать на кулі. Вилазять із окопів, намагаються тихенько атакувати, далі їхні командири підтягують резерви, роблять ще одну спробу і так далі.

Безпосередньо у мого підрозділу за одну ніч було шість контактів. Ворожі групи підганяли під окопи, позаду йде заградотряд на випадок, якщо перші захочуть втекти. Таких розстрілюють на місці. У росіян досить сердньовічні методи введення війни.

— Тобто росіяни як черв'яки вилазять впритул до наших позицій?

— Є такий військовий жарт, що у піхоти є дві команди — стій і копай. Тому ми спершу вкопуємось, а далі починається облаштування вогневих позицій. Росіяни намагаються підійти до них максимально близько і теж окупуються. Для захисту від наших вогневих груп вони застосовують артилерію, а ми у відповідь знаходимо їхні вогневі точки. Така рутинна робота триває зранку до ночі. Ми намагаємось по-максимуму знищувати їх, але в наш бік теж летить артилерія. Отаким чином підтримується лінія оборони.

— Якими є втрати у ворога за напрямком Бахмута?

— Втрати у росіян величезні, але вони з ними не рахуються. Ув'язнені воюють як громадяни, а не як солдати чи кадрові підрозділи. Тому їхні тіла із поля бою забирають за бажанням. Часто вони залишаються на нашій землі і просто гниють. Із санітарної точки зору це є дуже небезпечним. Кількість вбитих "вагнерівців" просто неймовірна. Забігають до нас, дохнуть і так по колу. Тіла падають один на одного, живі переступають через мертвих і лізуть на наші позиції знову. І так постійно. Одна наша вогнева позиція за день знищувала або серйозно ранила до 30 "вагнерівців".

— В одному із своїх блогів ви казали, що російські командири ґвалтують тих, хто відмовляється йти на штурми.

— Це правда. Цього не приховують самі військові зс рф у своїх соцмережах. Проти тих, хто відмовляється виконувати бойовий наказ, застосовують досить жорсткі санкції. Це моральне або фізичне насильство, стріляють на плацу у потилицю. Російська армія повністю застрягла у Середньовіччі. Проти них використовують всі методи, які у будь-якому гуманному суспільстві не використовують навіть до злочинців.

— А що у них із артилерією? Адже була інформація, що кількість ударів значно зменшилася.

— Наша артилерія з кожним днем стає все більш кваліфікованою та ефективною. Ми отримуємо боєприпаси та зброю, розширючи свої навички та знання. Тепер нам потрібно менше часу та боєприпасів, аби знищити певну бойову точку.

Росіяни це зрозуміли і відтягнули дорогу техніку подалі від лінії оборони. На передовій в основному радянські зразки та мобільна техніка. Єдине, що у них добре розвинуто, — це системи радіоелектронної боротьби та розвідки. За рахунок цього вони мають деяку перевагу над нами.

А от з точки зору артилерійських снарядів, установок, бронетехніки станом на зараз такої переваги, як була на початку літа, у ворога немає.


— Як ситуація із Соледаром вплине на оборону Бахмута?

— Після низки гучних поразок рф на лінії фронту Соледар і Бахмут для росіян є піар-ходом. Вони кинули на ці міста всі сили та засоби, аби отримати хоча б якусь маленьку перемогу. Стосовно Соледара, то вони не захопили місто чи якийсь населений пункт, наразі ворог знаходиться на руїнах. Тобто завезти туди адміністрацію чи поселити людей неможливо. Соледар — це одна велика руїна.

Соледар. Фото: Liberov Photographer / Facebook

А от оборону Бахмута їм пробити важко, тому вони намагаються перерізати нам шляхи постачання. Наприклад, місто Часів Яр (за 17 км від Бахмута. — Ред.) розташовано на стратегічній висоті, у нас там дуже гарно обладнані позиції, відтак ми досить тривалий час можемо стримувати будь-яку агресію з боку окупантів.

Їхня мрія перерізати нам шляхи постачання і влаштувати другий Маріуполь ніколи не здійсниться.

— Що розповідають полонені з їхнього боку?

— Найперше: "Я не знаю, как я тут оказался. Я пришел копать окопы и приносить сухпай. Я не воюю, я хороший". Але коли вони розуміють, що ніхто їх не катуватиме і не піддаватиме тортурам, розслабляться і починають розповідати правду. У тюрмі із 18 років, нормального життя не знаю або рецидивіст. У принципі, ув'язнені не працюють із чиновниками, тому якщо вони йдуть на таку співпрацю, справи у них там були не добрі.

Також у російські тюрми приїжджають вербовщики. Посил такий: служиш пів року — і тебе відпускають, знімаючи всі обвинувачення. Але їх дурять. Кажуть, поїдете на передову, будете рити окопи, а насправді вони приїжджають на фронт, де з ними починають поводитися як із сміттям. Полонені кажуть, що їм страшно, і ліпше вже загинути від кулі на полі бою, ніж бути підданим тортурам своїми же військовослужбовцями.

Тобто таких людей використовують для розвідки боєм, а за ними, як правило, йдуть кадрові підрозділи. Одні від інших відрізняються лише тим, що одні забирають свої тіла, а другі ні.

У росіян ще такий підхід, що вони радше підірвуть себе гранатою, ніж потраплять у полон. Хоча у нас дуже гуманне ставлення до полонених, ніхто їх не чіпає, передають відразу в СБУ і все.

А ще росіян залякують "якщо ви здастесь у полон, ми вас знайдемо і знищимо, де б ви не були і не переховувалися". Така стара кагебешна тактика. Росіяни ж темні люди, вірять в усе, що їм розповідають.

Фото: ТРО Медіа / Олег Пальчик / Facebook