Як Україна перемогла Росію у війні за Тузлу

Остання серія нашого проєкту "Успіхи ЗСУ до 2014 року" присвячена події, яку можна і треба назвати предтечею анексії Криму. 2003 року Росія спробувала захопити територію України, але тоді ми відстояли свою територіальну цілісність.

Історія коси/острова Тузла

До 1925 року у Керченській протоці на місці, яке стало першою локацією російсько-українського військового конфлікту, можна було побачити Тузлинську косу, продовження Таманського півострова Росії. 29 листопада потужний шторм розмив частину коси — таким чином Тузла стала островом.

Цей острів до 1941 року продовжував бути частиною Краснодарського краю РРФСР, а потім його передали до Кримської АРСР — яка на той момент також входила до Радянської Росії. Тож нібито нічого екстраординарного не відбулося. Навіть 1954-го, коли Крим передали на відновлення до Української РСР, також — усе це була територія Радянського Союзу.

Але 24 серпня 1991-го Верховна Рада УРСР проголосила незалежність республіки — яка після референдуму 1 грудня того ж року стала незалежною державою. А острів Тузла став частиною цієї незалежної країни. І це не могло не бентежити імперськи налаштованих росіян та тамтешню владу.

Навіщо росіянам був потрібен острів у Керченській протоці

Тема анексії української території, цього невеличкого острівця між двома морями, з'явилася на порядку денному псевдодемократичної Росії практично відразу після розпаду Радянського Союзу. Згодом ця тема знайшла своє втілення у книжці краснодарського краєзнавця Олександра Травнікова "Коса Тузла: перерахована територія". Ця книжка вийшла друком 1997 року, саме того року, коли Україна і Росія підписали так звану Велику угоду — Договір про дружбу, співробітництво і партнерство. І в цьому договорі чорним по білому були записані визнання непорушності чинних на той момент кордонів та повага до територіальної цілісності обох держав-підписантів угоди.

Але, як усі розуміли, без санкції влади Травніков би не взявся за таку непросту, більш того, відверто скандальну — зважаючи на підготовку Великої угоди — тему, як "російський острів Тузла". А наступного року федеральний телеканал НТВ зняв документальний фільм за цією книжкою. Навіщо ж росіянам зачухалося відібрати українську територію?

Формально вони пояснювали, уже під час кризи, що таким чином вони нібито намагаються захистити берег Таманського півострова від розмивання хвилями Чорного моря. Але було зрозуміло, що це лише офіційне виправдання.

Насправді ж проблема була в іншому. Судохідний Керч-Єнікальський канал у Керченській протоці, єдине місце для проходження суден, був прокладений на захід від Тузли — між островом та Керченським півостровом. Тобто дві третини акваторії цього каналу контролювала Україна. Фінансовим наслідком цього контролю було те, що Росія змушена була платити Україні за рух суден до своїх азовських портів — за деякими даними, до 15 мільйонів доларів щорічно.

Крім того, після анексії Криму 2014 року стало зрозуміло, що події 2003 року — того року, коли Володимир Путін нарешті захопив усю повноту влади у Росії — були лише предтечею майбутньої агресії проти України.

Хід Росії

29 вересня 2003 року за формальним наказом губернатора Краснодарського краю РФ розпочалося будівництво греблі до острова Тузла на місці колишньої коси, розмитої штормом 1925 року. Технічно це було нескладно зробити, бо глибина протоки у цьому місці не перевищувала двох метрів.

Момент для "будівництва" був вибраний не випадково. Україна в той момент була без Президента (він же — Верховний Головнокомандувач), бо Леонід Кучма відправився із візитом аж у Латинську Америку.

Сюжет програми "Намедни" про війну за Тузлу

Дамбу від станції Тамань насипали у три зміни, будуючи по 150 метрів греблі на день. При цьому, наполягаючи нібито на винятково практичній проблемі, яку намагалися вирішити будівництвом греблі, російська влада чомусь почала повторювати заяложену тему "Тузла — це не острів, а коса". Точніше, російська коса.

Відповідь України

Уже наступного дня, 30 вересня, на Тузлі українські прикордонники виставили посилений прикордонний пост. Також були встановлені прикордонні знаки, а ще українська сторона стала зводити інженерні загородження.

Терміново повернувся із південноамериканського відрядження Леонід Кучма. Президент відразу відправився на Тузлу, демонструючи рішучість української влади у бажанні відстояти свою територію.

Далі — більше. В Криму розпочалися військові навчання з використанням літаків-винищувачів та оперативно-тактичних ракетних комплексів "Точка-У". На Тузлу прибули бійці 73-го Морського Центру спецоперацій, а також прикордонники аж із Києва. А 15 жовтня тодішній очільник Держприкордонслужби Микола Литвин заявив, що у разі продовження провокацій українські прикордонники отримали наказ застосовувати зброю. Пізніше Леонід Кучма визнав, що українські війська були готові стріляти по росіянах, якби ті перетнули лінію державного кордону.

Перемога в Керченській протоці

23 жовтня, після того як росіяни вперлися в українські прикордонні понтони — а Київ зробив різку заяву щодо можливого військового конфлікту, — Росія, зрозумівши, що зламати Україну не вийшло, погодилася на поступки. Розпочалися переговори на рівні прем'єр-міністрів обох країн.

А в грудні того ж року переговори провели і Кучма з Путіним, після чого був підписаний договір про співробітництво та використання Азовського моря і Керченської протоки. Тоді ж на українському острові Тузла з'явилася повноцінна прикордонна застава.

Україна зупинила росіян, але згодом ті, за звичкою, почали заявляти, що статус Тузли як українського острова вони нібито так і не визнали. Втім, подальших спроб захопити територію України Кремль не здійснював — аж до лютого 2014 року.